природа Quotes
Quotes tagged as "природа"
Showing 1-30 of 34

“Ний не умеем да ценим и не сме привързани страстно към нашата хубава природа. Защото не я знаем, защото живописната природа не се изучава нито в кафенетата, нито в кръчмите.”
―
―

“Йерархия има и при животните, но там тя не обслужва едно животно, а целия вид, защото осигурява неговото запазване и продължаване. При човека властта над другите е самоцелна и само човешкият вид бива применян от властта. Тези, които я упражняват, се отдалечават от естеството, тези, които я търпят безропотно - също. Човеци, верни на природата си, остават само онези, които са критични към властта. Дори не към властниците, обобщаваше Германов, а към властта, към онази субстанция от реални институции и въображаеми представи, които собствено дават съдържанието на властта. Мислещите, критикуващите винаги са заплаха за нея.”
― Бежанци
― Бежанци
“Кажи ми, защо не оставите и природата да ви научи на нещо? Престригването на тревата и плевенето могат да се превърнат в начин на живот, сине мой.”
― Dandelion Wine
― Dandelion Wine

“Їх є три тисячі Океанід тих, дів струнконогих.
По суходолу вони та в глибинах солоного моря,
Світле потомство богинь, усюди порозселялись.
Стілький й інших є Рік шумковлинних, синів Океана,
Що привела їх на світ достойна пошани Тетіда.
Смертній людині годі усі ті ймена хзні знати,
Кожен знає своїх, при яких він живе, поіменно.”
― Theogony, Works and Days, and the Shield of Heracles
По суходолу вони та в глибинах солоного моря,
Світле потомство богинь, усюди порозселялись.
Стілький й інших є Рік шумковлинних, синів Океана,
Що привела їх на світ достойна пошани Тетіда.
Смертній людині годі усі ті ймена хзні знати,
Кожен знає своїх, при яких він живе, поіменно.”
― Theogony, Works and Days, and the Shield of Heracles

“Аж од під білою ковдрою відпочила, виспалась натомлена земля, молоденькі корінці та паростки напилися соку земляного, набралися сили; одного ще їм бракувало – сонця. Та й воно не забарилося: частіше стало одвідувати землю, раніше вставало, пізніше лягало.
Слухали сніжинки, як під землею буркочуть і зітхають їхні сестриці, скортіло й самим знов пуститись у вічну водяну подорож, у темні надра землі або в надзоряні високості. Заворушились вони, почали скидати з себе сніговий свій вид. Дарма мороз на ніч кував їх: не хотять складатись у сніжинки та й край! Так хіба кригою облипнуть на гілках, на камінцях та й то вночі – а вдень усе під землю продираються.
Бачить мороз – несила йому, старому, з ясним сонечком та молодим вітром змагатись, посунув однієї ночі далеко в ту сторону, де сонця одвіку не буває. Глянуло сонце вранці – так і зашепотів сірий дірявий сніг, задзвеніли з стріхи краплі рясні, задзюрчали струмки, зашуміли річки. К вечору здувся Дніпро, посинів, ахнув, репнув у кількох місцях, випнув могутню спину і – поломив крижаний намет, розкидав холодні кайдани. Зашуміли вільні хвилі, захлюпалися в береги, а брудні крижини з сорому стали чорніти й танути.
Незабаром з землі виткнулись молоденькі, ще червоні або жовті ключки, під сонцем позеленіли, розгорнулись – і заряхтіла шовкова зелена травиця. У високому небі, слідом за легенькими теплими хмарами, потяглися ключі журавлів, зграї пташок. А сонце вже не то що гріє, а просто пече. На деревах бруньки лускаються, листячко розгортається, дерево цвісти хоче, а дощику нема – сохнуть пуп’яшки квітковії, в’януть молоді листячка. Важко дихає земля, дощику просить.
*Краплі-мандрівниці*”
―
Слухали сніжинки, як під землею буркочуть і зітхають їхні сестриці, скортіло й самим знов пуститись у вічну водяну подорож, у темні надра землі або в надзоряні високості. Заворушились вони, почали скидати з себе сніговий свій вид. Дарма мороз на ніч кував їх: не хотять складатись у сніжинки та й край! Так хіба кригою облипнуть на гілках, на камінцях та й то вночі – а вдень усе під землю продираються.
Бачить мороз – несила йому, старому, з ясним сонечком та молодим вітром змагатись, посунув однієї ночі далеко в ту сторону, де сонця одвіку не буває. Глянуло сонце вранці – так і зашепотів сірий дірявий сніг, задзвеніли з стріхи краплі рясні, задзюрчали струмки, зашуміли річки. К вечору здувся Дніпро, посинів, ахнув, репнув у кількох місцях, випнув могутню спину і – поломив крижаний намет, розкидав холодні кайдани. Зашуміли вільні хвилі, захлюпалися в береги, а брудні крижини з сорому стали чорніти й танути.
Незабаром з землі виткнулись молоденькі, ще червоні або жовті ключки, під сонцем позеленіли, розгорнулись – і заряхтіла шовкова зелена травиця. У високому небі, слідом за легенькими теплими хмарами, потяглися ключі журавлів, зграї пташок. А сонце вже не то що гріє, а просто пече. На деревах бруньки лускаються, листячко розгортається, дерево цвісти хоче, а дощику нема – сохнуть пуп’яшки квітковії, в’януть молоді листячка. Важко дихає земля, дощику просить.
*Краплі-мандрівниці*”
―

“Небо синє, ніби синє море, а крайок неба палає червоним огнем. Малесенькі хмарки, мов стадо лебедів, мляво червоніли над землею. На землі цвіла весна красна. За вікном був садок саме в білому цвіту, а на квітках блищала роса, як діаманти. В вікно потягло духом весни, духом того живоття, молодого й свіжого, що спадає на серце радістю й надією. Надворі було тихо,— ані шелесть! Коли це на яблуні тьохнув соловейко, а десь між вербами обізвався другий, а далі третій. Защебетали соловейки, наче ввесь садок защебетав, наче співав кожний кущ, кожне дерево, обсипане квітками. Живоття, живоття починається на світі! Молоде і свіже живоття! Я пам'ятаю, як проти мене на синьому небі стриміли рідкі гілки морель та персиків, наче облитих молоком і лебединим пухом; я пам'ятаю, що коло самого вікна стояла яблуня, вся в здорових рожевих букетах, а одна гілка влізла в вікно, прилипла до рожевої колони. Я притулив до гарячого лоба її листки й квітки, і почутив, що весняне живоття вникає в мене, всисається в мою душу, ллється в серце, мов пісня, мов поезія... Зирнув я на пишні села, на гори, на білі хатки,— і там прокидались люди, рипали дверима, йшли до криниць по воду. Довго я стояв і почував, що й моя душа оживає й молодшає животтям весни...
Приходжу я до третього вікна,— коли гляну на всю широкість його, аж надворі пишне літо, саме середина літа, саме південь... Яка розкіш! Яке живоття! Як уся природа хвилюється, аж клекотить животтям! Сонце серед неба блищить, як золото, і обсипає золотом землю. Просто проти мене тихо підіймалось взгір'я, скільки можна було засягти оком, і обпиралось об синє небо; і все те взгір'я було залите морем пшениці, жита, морем колосків. З усіх боків те море обступили й обстали зелені дубові ліси й своїм темним листом ще більше нагадували високі береги понад морем жита, жовтого, як золото, пшениці, жовтогарячої, як жар. Хвилі колосків то вганялись півкругом в ліс, то забігали вузькою річкою або сагою глибоко в діброву, то обхоплювали зелені острови з дубів та грабів. Я впізнав смуги українських полів, я впізнав українських женців, впізнав українську пісню під дібровою, і серце моє закидалось швидше. Я ніде не бачив пригонича, що витріщає яструбині очі на чорні руки українця. Пісня весело лилася з вольних грудей, і я почув щастя того краю. Глянув я на правий бік, там росли й мліли на сонці зелені розкішні садки, виноградники. Якісь люди, гарно повбирані, щасливі й веселі, працювали в садках. А ондечки під деревом сидить гурт, обідає, а молода дівчина читає книжку, нахиливши гарне личко над листками. Які убрання! Які пісні! Я неначе дививсь на чудову сцену всесвітнього театру і не міг намилуваться усякими піснями. З поля долітала до мене мелодія українська, як пахощі рожі; з садка знов летіла якась гаряча, східна чи південна, мелодія, а там далі співали знов якусь оригінальну пісню з оригінальними словами; як молоде вино, грала та мелодія. Скільки живоття в тій волі, в тій оригінальності! Куди глянеш, все інше диво на багатому світі, інші лиця, інша поезія, інша краса багатої землі.
Глянув я на лівий бік од себе,— а там знов нова картина, нова краса. Там синіло озеро, а кругом його стояли високі гори. Над озером стояло гарне, хоч і невеличке місто, не китайське, не турецьке й не українське, а гарне європейське місто,— гарне, біле, чепурне, як цяцька. Одна частка його спустилась над озеро й кінчалась кам'яною пристанню, а друга ніби плазувала на високу гору, що обривалась скелею просто серед озера. На скелі стояли чудові храми, невисокі, але чисті домки. Я бачив кожне блискуче вікно в хатах, кожний камінчик мостової, чорні стежки асфальтового тротуару. Я бачив купи бадьористих дітей на віллах над синім озером, чув гук рояля з вікна на горі, і той гук дзвенів сріблом понад водою. Яке тихе життя людське! Яким добром і щастям налилось моє серце, налилась моя душа!”
―
Приходжу я до третього вікна,— коли гляну на всю широкість його, аж надворі пишне літо, саме середина літа, саме південь... Яка розкіш! Яке живоття! Як уся природа хвилюється, аж клекотить животтям! Сонце серед неба блищить, як золото, і обсипає золотом землю. Просто проти мене тихо підіймалось взгір'я, скільки можна було засягти оком, і обпиралось об синє небо; і все те взгір'я було залите морем пшениці, жита, морем колосків. З усіх боків те море обступили й обстали зелені дубові ліси й своїм темним листом ще більше нагадували високі береги понад морем жита, жовтого, як золото, пшениці, жовтогарячої, як жар. Хвилі колосків то вганялись півкругом в ліс, то забігали вузькою річкою або сагою глибоко в діброву, то обхоплювали зелені острови з дубів та грабів. Я впізнав смуги українських полів, я впізнав українських женців, впізнав українську пісню під дібровою, і серце моє закидалось швидше. Я ніде не бачив пригонича, що витріщає яструбині очі на чорні руки українця. Пісня весело лилася з вольних грудей, і я почув щастя того краю. Глянув я на правий бік, там росли й мліли на сонці зелені розкішні садки, виноградники. Якісь люди, гарно повбирані, щасливі й веселі, працювали в садках. А ондечки під деревом сидить гурт, обідає, а молода дівчина читає книжку, нахиливши гарне личко над листками. Які убрання! Які пісні! Я неначе дививсь на чудову сцену всесвітнього театру і не міг намилуваться усякими піснями. З поля долітала до мене мелодія українська, як пахощі рожі; з садка знов летіла якась гаряча, східна чи південна, мелодія, а там далі співали знов якусь оригінальну пісню з оригінальними словами; як молоде вино, грала та мелодія. Скільки живоття в тій волі, в тій оригінальності! Куди глянеш, все інше диво на багатому світі, інші лиця, інша поезія, інша краса багатої землі.
Глянув я на лівий бік од себе,— а там знов нова картина, нова краса. Там синіло озеро, а кругом його стояли високі гори. Над озером стояло гарне, хоч і невеличке місто, не китайське, не турецьке й не українське, а гарне європейське місто,— гарне, біле, чепурне, як цяцька. Одна частка його спустилась над озеро й кінчалась кам'яною пристанню, а друга ніби плазувала на високу гору, що обривалась скелею просто серед озера. На скелі стояли чудові храми, невисокі, але чисті домки. Я бачив кожне блискуче вікно в хатах, кожний камінчик мостової, чорні стежки асфальтового тротуару. Я бачив купи бадьористих дітей на віллах над синім озером, чув гук рояля з вікна на горі, і той гук дзвенів сріблом понад водою. Яке тихе життя людське! Яким добром і щастям налилось моє серце, налилась моя душа!”
―

“За таку ніч може пройти все життя, кораблем заснують постаті без числа, тисячі доль різних людей спустяться на корабель. І тоді зійде сонце. Воно розкрає рівну лінію обрію й ляже на хвилі, і встануть на тім місці рожеві тумани морського ранку.”
― Майстер корабля. Байгород
― Майстер корабля. Байгород

“Знам да различавам по мириса и вкуса въздуха. През пролетта той мирише на студено кладенче, на пробудена гора, на нацъфтяла ябълка, а също на млада коприва. През лятото мирише на нагрети от слънцето домати, на жуженето на пчели, на нажежен покрив над тавана и покрит с цвят слез. През есента - на сока на мъхести праскови, на току-що опечен домашен хляб, на печени кестени с тяхното възсладко ухание. А също на подправки и туршия.
А през зимата въздухът мирише така, че не ти се иска да порастваш.”
― Люди, которые всегда со мной
А през зимата въздухът мирише така, че не ти се иска да порастваш.”
― Люди, которые всегда со мной

“Ниагара! Дай боже всекиму да изпита такива блажени чувствования, каквито аз изпитах, като наближавахме Ниагарския водопад, а още повече — когато блесна с всичкото си величие пред очите ми това чудо на природата!”
― До Чикаго и назад
― До Чикаго и назад

“Ниагара, която е възбуждала въображението ми от детинство и за която само съм облажавал щастливците, като не съм допускал и мисъл, че ще я видя някой път. Ниагара — чудната игра на природата, която привлича хиляди европейци в Новия свят — ето я пред мене!”
― До Чикаго и назад
― До Чикаго и назад

“Много минути се изминаха, догдето ние се свестихме! Всички наблюдатели бяха вцепенени като в жива картина! Не учудвание, не възхищение, не! Едно безгранично благоговение бе отпечатано на лицата на всички! Всички лица бяха сериозни, излека бледни и като че изтръпнали! Като че не пред творението божие, а пред самия бог те бяха изправени!… Който може, нека опише тази картина; който може, нека я фотографира, нека я нарисува!… Аз не мога.”
― До Чикаго и назад
― До Чикаго и назад

“Справа и слева вырастают цепи синевато-коричневых холмов, резко выделяющихся на фоне оливковой зелени плато, которое, словно молнии, прорезают небольшие реки. То тут, то там мелькают чёрными точками пасущиеся стада яков. Высоко в голубом небе плывут облака, которые можно увидеть только в Тибете. Снизу они ровные и плоские, а сверху-нагромождение чудес ных фигур: драконы, тигры, рыбы и цветы лотоса парят над бесконечным плоскогорьем. Эти белые кучевые облака, как гигантские зонтики, отбрасывают на землю острова теней. На горизонте появляется одинокий всадник, пересекает нагорье и теряется на его просторах. В Тибете одиночество исполнено такого достоинства, какого я не встречал больше нигде. Теперь я понимаю, что значат слова "мой дом - Вселенная" .
Слева у подножия холма стоят врассыпную низкие белёные дома с плоскими крышами - Деревня четырёх драконов. На крышах сложен запас хвороста на зиму. Над потемневшими деревянными дверями сине-красная роспись и рога яков. В нескольких километрах от деревни, словно мираж, лежит бирюзовое озеро. За ним возвышается к небу гора с отвесной ледовой стеной, у её подножия стадо овец, будто белое облачко.
Воздух кристально чист и так прозрачен, что местность видно на несколько дней пути вперёд. Становится ясно, что тибетец, хранящий в сердце этот пейзаж, нигде не будет чувствовать себя потерянным, что некоторые страны неуязвимы для идеологий, а их население невозможно поработить.”
― The Crystal Horizon: Everest-The First Solo Ascent
Слева у подножия холма стоят врассыпную низкие белёные дома с плоскими крышами - Деревня четырёх драконов. На крышах сложен запас хвороста на зиму. Над потемневшими деревянными дверями сине-красная роспись и рога яков. В нескольких километрах от деревни, словно мираж, лежит бирюзовое озеро. За ним возвышается к небу гора с отвесной ледовой стеной, у её подножия стадо овец, будто белое облачко.
Воздух кристально чист и так прозрачен, что местность видно на несколько дней пути вперёд. Становится ясно, что тибетец, хранящий в сердце этот пейзаж, нигде не будет чувствовать себя потерянным, что некоторые страны неуязвимы для идеологий, а их население невозможно поработить.”
― The Crystal Horizon: Everest-The First Solo Ascent

“Ничто в жизни не производит на меня такого же впечатления, не помогает мне так постичь мир, как природа. Картины окружающего ландшафта стали моими учителями, они сформировали мой характер. Но только на этом восхождении я осознал, как процесс восприятия впечатлений переходит в осмысление. На мгновения, наполняющие меня ощущением свободы, я словно выхожу за собственные пределы и сливаюсь с этим ландшафтом.”
― The Crystal Horizon: Everest-The First Solo Ascent
― The Crystal Horizon: Everest-The First Solo Ascent
“Здавалося, воно тягнеться аж ген за обрій. Не було йому кінця-краю ні праворуч, ні ліворуч, хіба що просто попереду з туману вигулькували високі гори.”
―
―
“Фотографията ни дава свободата да си "откраднем" от природата,без да я ощетяваме...
Photography gives us the freedom to "steal" from nature without harming Her...”
―
Photography gives us the freedom to "steal" from nature without harming Her...”
―

“Вони неспішно їхали далі, насолоджуючись пахощами чебрецю у повітрі та гудінням бджіл...
Місія восьми”
― The Color of Magic
Місія восьми”
― The Color of Magic
“За ПриРодата и Храма почивен ден няма...
" About Nature and the Temple
There is no day off...”
―
" About Nature and the Temple
There is no day off...”
―

“Уже за самою природою і неминучістю існують поміж людьми великі і численні відмінності, яким ніяк зарадити не можна. Уже від народження людина людині не рівна. Природа дає одному довше життя, більшу силу, сильніше здоров'я, більше талантів - дари, в яких іншим відмовляє або якими інших наділяє не в рівній мірі... До того ж і плин життя, обставини - те, що долею називаємо і що не залежить від волі людей або залежить лише незначною мірою, - все це дає кожній людині настільки різне життя, що мріяти про безумовну рівність людей - це противитися самій природі речей. До того людина, будучи паном своїх вчинків, кожна з більшою або меншою охотою і наполегливістю в праці, послідовними діями, більш-менш незмінним напрямом своєї праці, ідеями життя, моральністю або браком принципів свою долю сама собі змінює, виправляючи або псуючи те, що природа і доля дала.”
― Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми»
― Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми»
“І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, попід кучерявим зеленим лісом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонкова. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток
III”
― Харитя
III”
― Харитя
“У спеку й дощ – без паніки –
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.
Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.
А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрінь?
Лист голий із росинками,
холодний, а на споді –
покритий волосинками
і теплий. То в народі
і стали мати-й-мачуха
ці квіти називати:
холодний верх – то "мачуха",
а теплий спід – то "мати".
Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.
Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки, —
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.
Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.
Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.
У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем.
*Духмяний дивосвіт*”
― Диво калинове. Чари барвінкові
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.
Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.
А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрінь?
Лист голий із росинками,
холодний, а на споді –
покритий волосинками
і теплий. То в народі
і стали мати-й-мачуха
ці квіти називати:
холодний верх – то "мачуха",
а теплий спід – то "мати".
Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.
Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки, —
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.
Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.
Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.
У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем.
*Духмяний дивосвіт*”
― Диво калинове. Чари барвінкові
“Потім вчитель плентався стежкою вздовж болота, річечки та лаского лісу до обійстя, де він зараз жив, і кожен відголос природи у вечірню годину ворохобив його збуджену уяву: стогін дрімлюги на пагорбі, квакання деревної жаби, провісниці бурі, зойки пугача або раптовий шелест крил розтривожених птахів, що облаштувалися на ночівлю в гущавині
*Легенда про сонну балку*”
― Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»
*Легенда про сонну балку*”
― Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»
“...ніщо не в силі створити такої краси, як природа. Це - особлива краса. Первозданна, могутня, дика і ніжна, горда і загадкова. Унікальна, справжня.
Розділ II Волелюбний сусіда. 4”
― Гордієві жінки
Розділ II Волелюбний сусіда. 4”
― Гордієві жінки

“Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. "Скинься, рибо",—думаю — скидається риба. Гляну на небо: "Зірко, покотися",— котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави",— гукають перепілки.”
― Зачарована Десна
― Зачарована Десна

“...гіацинти навесні, що пурпуровими килимами вкривають прохолодні долини й зарослі травою горби; жовті примули, що гніздяться купками поміж вузлуватим корінням дубів; яскравий чистотіл і сіренька вероніка, золоті та лілові іриси. З гілок ліщини звисають сіренькі сережки, і наперстянка хилиться під вагою своїх поцяткованих чашечок, обліплених бджолами. Там каштани пишаються списами з білих зірочок, і глід красується малесенькими блідими місяцями”
― The Birthday of the Infanta
― The Birthday of the Infanta
“Лише той, хто протягом року чадіє від машин, здатен оцінити усі приваби сільського життя”
― Білий карлик, чорний карлик...
― Білий карлик, чорний карлик...

“В залі стало так тихо, що чути було, як в садах шелестіли листочки, як дихала трава, як шепотіли пелюстки квіток, як витікали з них пахощі
Нечиста сила”
― Нечиста сила
Нечиста сила”
― Нечиста сила

“...ставав сприйнятливим до навколишнього, до шереху ховрахів, підпадьомкання перепелів, деренчання коників, до урочистого сяяння літнього неба і до того відгуку, що народжувався у відповідь на все це в його душі
Хустина шовку зеленого”
― Новели
Хустина шовку зеленого”
― Новели
All Quotes
|
My Quotes
|
Add A Quote
Browse By Tag
- Love Quotes 100.5k
- Life Quotes 79k
- Inspirational Quotes 75.5k
- Humor Quotes 44k
- Philosophy Quotes 30.5k
- Inspirational Quotes Quotes 28.5k
- God Quotes 27k
- Truth Quotes 24.5k
- Wisdom Quotes 24.5k
- Romance Quotes 24k
- Poetry Quotes 23k
- Life Lessons Quotes 22k
- Quotes Quotes 20.5k
- Death Quotes 20.5k
- Happiness Quotes 19k
- Hope Quotes 18.5k
- Faith Quotes 18.5k
- Inspiration Quotes 17k
- Spirituality Quotes 15.5k
- Relationships Quotes 15.5k
- Religion Quotes 15.5k
- Motivational Quotes 15k
- Life Quotes Quotes 15k
- Love Quotes Quotes 15k
- Writing Quotes 15k
- Success Quotes 14k
- Motivation Quotes 13k
- Travel Quotes 13k
- Time Quotes 13k
- Science Quotes 12k